Валентина Курлова
м. Херсон
Валентина Курлова – приємна, весела жінка. Навіть війна не зламала її оптимізму та доброзичливості. Все життя у русі, дуже активна, каже й не зчулася, що стільки часу вже минуло.
«Я не можу повірити, що мені вже 87», – ділиться пані Валентина.
Жінка народилася у с. Горностаївка Херсонської області. Та майже все життя прожила у Херсоні.
В сім’ї маленька Валя була улюбленицею, бо була найменшою дитиною. Жінка пригадує, як мама робила варення з кавунів, а вона збивала сметану у пляшці. А з татом часто ходили на рибалку.
«Батько був без однієї руки. І я досі не знаю, що трапилось, як він втратив руку», – каже пані Валентина.
Та щасливе дитинство обірвала хвороба мами. Тривале лікування, але результатів воно не дало. Жінка померла, коли маленькій Валі було 10. Роль матері на себе взяла старша сестра.
Після навчання у технікумі жінка працювала на Суднобудівному заводі. Там зустріла своє кохання. Вийшла заміж. Чоловік був на 10 років старше. В шлюбі, каже, була щаслива. Та вже 20 років, як не стало чоловіка.
Війна принесла пані Валентині нові випробування. Жінка добре пам’ятає той день, коли у її квартиру прилетів снаряд.
«Це було 26 листопада 2023 року, 7 вечора. Я відпочивала. Перед цим якраз все гарно поприбирала в квартирі. Бо не планувала виїжджати, хотіла зимувати вдома. І тут такий удар. Весь будинок сколихнувся. Зовнішню стіну квартири повністю знесло. Кухня, спальня , коридор – все завалено було, а на мені – лише царапина на носі», – жінка показує фотографію зруйнованої квартири і дивується, як вона жива залишилася. Та радіє, що документи у тривожному рюкзаку уціліли і вона змогла його знайти серед завалів.
Пані Валентина останні роки вела щоденник. І пригадує, що того дня зробила такий запис: «Дуже тривожно». Наче передчувала біду.
Другий раз прилетіло у квартиру пані Валентини, коли вона вже була у Прихистку. Знайомі надіслали фотографії.
У Івано-Франківську жінці зробили операцію на очі – видалили вторинну катаракту, безкоштовно у Лікувально-діагностичному центрі «Клініка Святого Луки».
«Тут, у Прихистку, добре, так по-домашньому. Я з усіма товаришую, намагаюся уникати конфліктів, – каже жінка. – Але я хочу додому, хочу померти на рідній землі. Таке бажання маю. Та мені нема куди повертатися».