Тетяна Дробязко

Тетяна Дробязко — сильна духом жінка, яка все життя пропрацювала на будівництві, пережила багато складних моментів, але не опускає руки й продовжує чекати на перемогу й мріяти, що відсвяткує свої 90 років вдома.

Пані Тетяна родом зі смт. Новотроїцьке Донецької області. За свої 89 років вона бачила дві війни, пережила дві окупації та втрату близьких людей. Друга світова війна залишила важкі спогади про голодне дитинство та постійне життя в погребі, в якому дорослі ховали маленьких дітей від окупантів. Їжу ворожі солдати забирали, тому щоб хоч якось прогодувати сім’ю, батьки закопували продукти в землю.

І ось знову, в такому поважному віці, Тетяна Петрівна відчуває вже до болю знайомі жах та паніку, а в пам’яті мимоволі спливають спогади дитинства. Початок повномасштабного вторгнення жінка зустріла в лікарні. Пані Тетяна захворіла на COVID та від ускладнень вимушена була проходити лікування в медичному закладі. Прокинулася від перших обстрілів. Всіх пацієнтів швидко евакуювали до бомбосховища. Разом з медичним персоналом та іншими хворими жінками декілька діб жила в лікарні. Їжу економили та ділили порівну – відварна картопля та половина сосиски на людину.

Як тільки з’явилась можливість, людей з лікарні евакуювали. Спочатку літню жінку відправили до Дніпропетровської області, потім до Польщі. Пані Тетяна має серйозні проблеми із зором та потребує постійного догляду. У жінки декілька складних діагнозів, окрім катаракти. Щоб хоч трохи покращити ситуацію, вона потребує декількох операцій, але за відсутності коштів з кожним днем ситуація лише погіршується. Тому літній жінці було дуже важко серед незнайомих людей з чужою незрозумілою мовою. Вона потребувала сторонньої допомоги, яку їй не мали змоги надати, тож була вимушена повернутися до України.

Завдяки добрим людям пані Тетяна потрапила в Прихисток у с. Войнилів. І нарешті тут отримала допомогу, дах над головою та теплу й смачну їжу. Пані Тетяна дякує за прихисток, але серце тугою розривається за домом.

«Я дуже вдячна, що мене тут так зустріли та прихистили. Я відчуваю турботу та маю затишне місце, самій мені було б дуже важко. Але я так хочу додому, до рідних стін. Я навіть готова їсти один хліб та пити одну воду, аби ще раз зайти у свою хату», – плаче пані Тетяна.

Рідне селище Тетяни Петрівни зараз під окупацією. Що з її будинком, вона не знає і чи зможе повернутися туди, їй теж невідомо. Жінка живе надією, що війна скоро закінчиться і вона зможе повернутися до рідного будинку.