Світлана Чепуркіна

Світлані Чепуркіній – 61. Через війну жінка змушена була покинути рідний Покровськ, що на Донеччині. 

Останні роки вона працювала телеграфісткою в енергонагляді, вела звичне життя, поки війна не змінила її долю. У серпні вона евакуювалася на Рівненщину, де зустріла людяність і підтримку.

Та найбільше її серце болить за рідних, які залишилися у Покровську. Чоловік пані Світлани відмовився виїжджати, сказав, що помре на своїй землі, не залишить рідний край, попри небезпеку. 28-річний син поїхав працювати на залізницю в Дніпропетровській області. Рідна сестра теж залишилася в Покровську. Кожен дзвінок із ними приносить їй полегшення, але тривога за їхню безпеку не полишає.

З теплом пані Світлана пригадує свої дитячі роки, коли сім’я жила у мальовничому селі Синевир на Закарпатті. Туди був розподілений її батько на роботу. Цей край назавжди залишився в її серці. 

Війна стала для жінки важким випробуванням: втрата дому, розлука з близькими, невідоме майбутнє. Але у Войнилівському прихистку вона знайшла не лише житло, а й моральну, соціальну та медичну підтримку. Її вразило високий рівень медичних послуг, та найголовніше – людяне відношення працівників, співчуття та розуміння. Це за її словами, значно покращує її емоційний стан.

Світлана часто думає про майбутнє. Житло у Покровську майже зруйноване, тому жінка планує залишатися тут на Івано-Франківщині. Та для повного щастя їй бракує рідних поруч. Вона сподівається, що після війни вони возз’єднаються і разом будуватимуть нове мирне життя. Попри всі випробування, у її серці назавжди залишиться любов до рідного дому, який вона змушена була покинути.