Петро Рудий

Петру Рудому – 84, чоловік з Івано-Франківська. Його голос спокійний, але в очах читається глибока втома. 

Попри важкі роки, Петро навчався. Закінчив школу, відслужив у війську. В юності тягнувся до слова, захоплювався поезією. Тарас Шевченко, Василь Симоненко, Іван Франко, Василь Стус – у їхніх рядках він бачив правду. Можливо, саме через це обрав професію лікаря – хотів не лише розуміти біль, а й лікувати його.

Медичний університет в Івано-Франківську відкрив для нього світ знань. 

Він заглиблювався у медицину, вивчав анатомію, опановував мистецтво допомагати. 

«Я бачив багато болю, – каже пан Петро, – але знав, що маю робити свою справу». 

Любов до книги не зникла з віком. Він і зараз багато читає. Згадує професора Степана Геника, який досліджував останні дні життя Шевченка. Саме це його завжди цікавило – життя, смерть і слід, який ми залишаємо після себе.

«Примножуючи пізнання, ми примножуємо скорботи, – зітхає чоловік. – Можливо, якби я знав менше, мені було б легше жити».

Пан Петро знає кілька мов: рідну українську, польську, латину та трохи німецької. В його голові живуть десятки цитат і прислів’їв, а в серці – музика. Соломія Крушельницька, Володимир Івасюк, Бетховен – його улюблені виконавці.

«Музика лікує так само, як і слово», – каже пан Петро.

Його пам’ять – це пам’ять цілого покоління, що пережило війни, репресії, злидні, але не втратило гідності. І навіть тепер, у свої 84 роки, він залишається вірним своїм ідеалам: знати, пам’ятати, лікувати  і жити.