Петро Поруб
м. Херсон
76-річний Петро Поруб із Херсону пережив чимало. Життя його, як він сам каже, «покидало по світу». Війна лише додала нових, часом болючих, сторінок до цієї історії. Проте, чоловік не втрачає оптимізму!
У молодості пан Петро був енергійним та амбітним. Після закінчення Херсонського кооперативного технікуму він вирушив на Камчатку, де працював товарознавцем, а пізніше — завідувачем пекарні. Робота приносила йому задоволення, однак матір наполягала на поверненні: серце не витримувало, що син так далеко.
На запитання про одруження, жартуючи відповідає, що «Продав свою свободу за 14 рублів» (гроші на той час — ред.).
Одного разу, обідаючи в їдальні, він забув шапку. Наступного дня повернувся запитати, чи хтось її не знайшов. Дівчата розповіли, що шапку забрала одна з працівниць, але поверне її лише за шоколадку. Петро купив коробку цукерок за ті гроші, так і познайомився зі своєю майбутньою дружиною. Разом вони виховали чотирьох дітей, однак згодом розлучилися.
Діти зараз хто-де. Один син у Росії, з ним батько вже давно не спілкується. Другий живе в Канаді, а дві доньки — у Польщі. Дівчата діляться, що за кордоном нелегко: оренда житла і проблеми з роботою стають викликом. Попри відстань, усі намагаються підтримувати зв’язок із батьком і радіють, що він перебуває в безпеці.
Окупований Херсон Петро Поруб згадує з болем. Люди змушені були брати гроші від окупантів, інакше б померли з голоду.
«Черги за грошима були здоровенні. Всім давали по 10 тисяч рублів, ми мусили їх брати, щоб купувати їжу. Пан Петро хворів на цукровий діабет, до всього ще й додалась особиста трагедія — у чоловіка померла дружина. Стрес та неконтрольований рівень цукру призвів до незворотніх наслідків. Аптеки не працювали, ліків неможливо було придбати, тому почалась гангрена, мені ампутували кінцівку», — каже чоловік.
Залишатись у місті було небезпечно та страшно, тому чоловік шукав волонтерів, щоб безпечно виїхати. Спершу дістався до Одеси, а згодом завдяки волонтерці Оксані потрапив до Прихистку, де знайшов турботу та увагу.
«Дівчата тут неймовірно добрі: доглядають, годують, роблять перев’язки, дають ліки. Я їм за це дуже вдячний!», — дякує чоловік.