Петро Коник 

Петру Конику – 83 роки. До приїзду у Прихисток проживав у с. Ромашкове Херсонської області. Дідусь з любов’ю розповідає про своє село та працю в колгоспі. Вона хоч була важкою, проте подобалась чоловікові. Щодня він згадує про свою домівку, зокрема город, де з ранньої весни до пізньої осені порався і втішався урожаєм, частував плодами своїх дітей та онуків.

«Я втратив батька під час Другої світової війни, ми з матір’ю ледве тоді вижили. Пригадую, як німецькі солдати іноді нас пригощали смаколиками, – крізь сльози розповідає чоловік. – Я ніколи не думав, що мені знову доведеться переживати страхіття війни. 

Моя дружина вже не застала її – померла давніше. Село скоро окупували російські війська і людям було страшно. З Божою поміччю ми дочекались визволення. Дякую нашим хлопцям!».

Після визволення, село почали інтенсивно обстрілювати, залишатись жити там було небезпечно. Тому діти подбали про батька та відправили до Івано-Франківська. Працівники Карітасу зустріли дідуся у Тернополі та доставили до Прихистку у с. Войнилів. 

Син з невісткою хвилювались за батька, адже він мав проблеми зі здоров’ям. Працівники Прихистку одразу ж взялись за нього – оформили декларацію з новим сімейним лікарем. Згодом дідусь пройшов обстеження та отримав лікування.

У Прихистку він познайомився з іншими мешканцями, брав участь у колективних заходах, бесідах та дозвіллі. Особливо подобалось йому спілкуватись з іншими херсонцями, які також, як і він, любили рідну землю, працювали на ній і мріяли повернутись на рідне подвір’я.

В очах дідуся Петра – смуток за домом, за селом та за весною, коли все прокидається і пахне свободою та перемогою. Сльози на очах літньої людини говорять про невимовний біль за втраченим та підтримка працівників Прихистку надихає його та дає надію, що скоро закінчиться війна і всі повернуться додому, житимуть знову зі своїми дітьми та онуками щасливо.