Олександа Бєлікова

Війну вона вже бачить на власні очі вдруге. Їй було 4 коли почалась Друга світова війна і 85, коли почалось повномаштабне вторгнення росії в Україну.

«В мене не було дитинства, – каже пані Олександра, – перше, що я пам’ятаю – це війна. А найбільше, що закарбувалося мені в пам’яті – це сльози корів. Коли німці наступали, усю худобу гнали вперед, аби вона їм не дісталася, і у корів текли сльози».

Після завершення війни, дівчинка пішла в школу, в 9 років в перший клас. Закінчила лише 5 класів і почала працювати в колгоспі.

«Життя – це боротьба, ми постійно щось виборюємо, як в особистому житті, так і в країні, – каже пані Олександра. – Але я щаслива, що зараз знаходжуся тут, а не вдома. Я не чую обстрілів, я не бачу пожеж. Бо це дуже страшно».

Тоді якраз їх відновлювали і робочі руки були дуже потрібні.

Пізніше пані Олександра працювала на Донецькому заводі «Точмаш». Вийшла заміж. Народила сина.

Зараз жінка не бачить на одне око, видалили праве око через глаукому. А ліве бачить лише на 15%. Та все ж таки вона читає. І зараз захопилася історичним романом «Людолови» Зінаїди Тулуб. Каже, книга бере за душу.

Довго читати не може, по 2-3 сторінки та й відкладає.

Зараз жінка залишилася зовсім сама. Син помер декілька років тому. І єдиний, хто в неї залишився – це кіт. І навіть кота змушена була віддати, коли виїжджала.