Наталя Кондратович

Наталя Кондратович проживала у м. Харкові, де все своє життя пропрацювала швачкою. Шила жіночі пальта та спортивні костюми. Створюючи красиві речі для жінок, вона отримувала справжню насолоду та жила своєю роботою. Але прийшла війна та забрала не лише улюблену справу, а й мирне, спокійне життя.

Перші два місяці пані Наталя переховувалася від обстрілів в підвалах та бомбосховищах. Виходила з сусідами з укриття тільки для того, щоб приготувати їжу собі та волонтерам, які постійно допомагали та підтримували. Лопата стала невід’ємним атрибутом на випадок завалу виходу з підвалу, тому її не залишала ні на хвилину.

Я дуже вдячна за можливість житу тут. Я відчуваю себе як вдома. Я змогла заспокоїтися і відчути себе у безпеці. Ми тут як сім’я. Але коли я згадую минуле життя та все що пережила я та мої рідні, я плачу… Дуже важкі спогади…

Коли з’явилась можливість, в першу чергу виїхала донька Ольга з восьмирічним онуком Максимом до м. Суми. Але через декілька днів місто зайняли російські солдати і рідні опинилися під окупацією. Наталя Іванівна від хвилювання за доньку з онуком та від постійних обстрілів не могла спати, перебувала в простійній психологічній напрузі та стресі. Найстрашніший момент для родини був виїзд зеленим коридором з окупаційного міста. Знаючи, що окупанти обстрілюють колони, витягують з автівок та гвалтують дівчат й жінок, забирають телефони та техніку, пані Наталя з жахом чекала на звістку від доньки. Подумати про власну безпеку вона змогла лише тоді, коли дізналася, що рідні виїхали на території, підконтрольні Україні. Донька через знайомих допомогла виїхати мамі з Харкова. А згодом жінка потрапила до нашого прихистку у с. Войнилів.

Відновитися від стресу та повернутися до нормального життя пані Наталі допомагають турботливі та відкриті працівники прихистку, а ще малювання картин та алмазна мозаїка. Створені картини зараз прикрашають стіни шелтеру та радують жителів та працівників.