Людмила Федченко

Людмила Федченко завжди вміла берегти таємниці. Їй 75, і за своє життя вона чула безліч історій. Люди довіряли їй найпотаємніше, бо знали, вона нікому нічого не розповість. 

Жінка народилася на Херсонщині, в селі Антонівка. Її дитинство не було легким – батько пішов з родини, коли їй було всього два місяці. Вона ніколи його не бачила. Мама порвала всі фотографії, не залишивши навіть натяку на те, яким він був. Але десять років тому  Людмила все-таки побачила свого батька – на екрані обласного телеканалу «Скіфія». Там щовечора лунали вітання для іменинників у програмі «Люди нашого краю». Одного вечора диктор зачитав привітання і для її тата. Фокін Яків Григорович – так його звали. 

«Я побачила гарного чоловіка, – розповідає пані Людмила, – кажуть, він добре грав на акордеоні». 

Пані Людмилу виховала бабуся. Мама працювала у продуктовому магазині, весь час була на роботі. А маленька Люда була «домашньою» онукою, завжди була біля бабусі, допомагала їй – пасла корів, годувала курей. Любила читала історичні книги, ходила до бібліотеки. Пригадує, що телевізор у їхній хаті з’явився, коли їй було 15.

Жінка за освітою кухар, 38 років віддала улюбленій справі. Потім працювала на Херсонському бавовняному комбінаті. Вже на пенсії ще підробляла – прибирала, поки дозволяло здоров’я. 

Коли у рідне місто прийшла війна, пані Людмила до останнього не виїжджала, сподівалась, що вдасться відігнати загарбників з Херсону. Однак ставало все гірше. 

«Це було страшне видовище: хати горіли, воронки від снарядів були повсюди. Страх просто заполонив все місто, – каже жінка, – не хотілось помирати».

У Прихистку пані Людмила почувається в безпеці. Радіє, що доля привела її сюди. 

«Час проведений тут дам мені сили жити далі, я позбулася страху за своє життя, коли ти не знаєш коли і куди наступного разу прилетить ракета. Я вдячна за дах над головою», –говорить жінка.