Лідія Вирстюк 

Лідія Вирстюк – дуже скромна, спокійна жінка. Ще з дитинства вона дбала за інших – братів, сестер, маму. А на схилі літ залишилася зовсім сама. Про неї тепер нема кому подбати. 

Пані Лідії – 82. Народилася вона в селі Середня Калуського району Івано-Франківської області. 

Вона зростала в багатодітній родині, де кожен змалку знав, що таке важка праця. Батьки все своє життя пропрацювали в колгоспі, мама – дояркою, а тато – на цегельному заводі при колгоспі.

Дитинство маленької Ліди там і пройшло – у колгоспі поряд з мамою. Діти усі гуртом допомагали жінці. Стало ще важче, коли батько помер. 

«Тато через тяжку працю почав часто хворіти і помер. Ми залишилися напівсиротами», – розповідає з сумом пані Лідія. 

І в один момент всім довелося раптово подорослішати. У маленької Ліди з’явилася одна-єдина мрія – отримати освіту й влаштуватись на роботу, аби допомогти мамі «підняти на ноги» менших дітей. 

Тож коли закінчила училище, влаштувалась продавцем. Робота в магазині здавалася їй чимось особливим: кожен відвідувач приносив свою історію, а Лідія слухала, запам’ятовувала й потай раділа, що може бути частиною чиїхось життєвих моментів.

Є у пані Лідії одна мрія, яка так і не здійснилася.  Їй не вдалося створити власну сім’ю, хоча дуже хотіла. 

«Одна-однісінька у цьому світі», – зітхає жінка. Щоправда, з найближчих родичів у неї залишилася сестра. Однак вони не підтримують зв’язок вже дуже давно.

Коли Лідії стало важко самій давати собі раду, про неї подбали соціальні працівники й допомогли знайти притулок. Так вона опинилася у Прихистку. 

«Затишно тут, працівники Прихистку – єдині люди, які про мене дбають, – каже жінка. –  Як добре, що є таке місце, де ти можеш прихилити свою голову на старості, де тебе зігріють добрим словом».

З роками єдиною розрадою для неї залишилися книги. Вона читає, ніби шукаючи у чужих долях відлуння своєї. У кожній сторінці знаходить краплинку втіхи. 

Пані Лідія каже, що її історія вже написана. Але скоріше вона ще пишеться — у кожному теплому слові працівників Прихистку, у кожному сонячному промені, що лягає на її посивіле волосся, у кожній книзі, яку вона гортає з трепетом. Бо поки у серці жевріє хоча б одна іскра добра й надії, історія не закінчується.