Лідія Вихрова 

Лідії Вихровій – 68. У прихистку вона вже освоїлася, але зізнається – довго  звикає до нового місця. Важко адаптовується. Бо за життя вже не раз доводилося починати все спочатку. 

Жінка родом з Сибіру,  м. Киселівськ. Її дитинство минуло серед величезних кедрів тайги, де за півтора кілометра від дому починався густий ліс. Брат Лідії був мисливцем, і вона часто проводила з ним час у мисливській хатинці. Узимку він брав її із собою, залишаючи розтоплювати пічку, поки сам ішов на полювання.

«Я була вредна, дружила більше з хлопцями. Билася, як хлопець, їздила верхи на коні. Брат мене любив, завжди брав із собою», — згадує Лідія.

У 11 років родина переїхала до Башкирії — на батьківщину мами. Там Лідія прожила до 17 років, а тоді переїхала в Донецьку область, у село Миколаївка Покровського району, бо брат батька знайшовся після війни й забрав їх до себе.

Раніше вона захоплювалася читанням: фантастика, детективи, сільська проза. У місцевій бібліотеці не залишилося жодної непрочитаної книги. Казки й досі любить, але вже не читає.

У Донецькій області Лідія одразу пішла працювати в колгосп: 

«Уся молодість там пройшла, – каже жінка. – Була дояркою, десь із 30 років».

Коли почалася повномасштабна війна, Лідія до останнього залишалася в рідному селі, допомагала стареньким, які не могли виїхати. 

«Я на велосипеді їздила в Новогродівку по хліб, продукти, ліки. 4 кілометри під обстрілами. Чим могла, тим допомагала», – розповідає жінка. 

Зараз вона вдячна, що має прихисток і спокій, але все одно сумує за домом і тим, що довелося залишити. 

«Глянула – насіння кругом продають, а в мене все колихає всередині. Хочу вже в землі копатися», — додає Лідія, згадуючи своє звичне життя.  Колись у неї був великий город біля дому, в полі. Їздила туди велосипедом, тримала господарство, скільки могла, допоки і від цього не довелося відмовитися.

Та найбільше її здивувало тутешнє ставлення людей:

«Тут усі вітаються, хоча мене не знають — і діти, і молодь, і старші люди. У нас такого не було».