Анатолій Лозний 

Анатолію Лозному – 72. Родом він із села Федорівка, що на Донеччині.

«Те, що я пережив, нікому не побажаю», – тихо каже пан Анатолій, вдивляючись у далечінь.

Снаряди літали над головою. Він ховався то в підвалі, то у вузькій канаві під виноградом, якщо обстріл заставав зненацька. Так минув цілий рік – у постійному страху та очікуванні.

Рідне село окуповане. Останні два роки Анатолій мешкав у селі Мирне. Бойові дії позначилися й на здоров’ї чоловіка. Інсульт стався просто в день народження. Уже шостий…

До Прихистку його привезли у важкому стані, на реанімобілі. Зараз почувається краще, хоча ноги болять, і кожен крок дається нелегко.

Але найболючіше – це не фізичний біль. Душа болить за рідними. Анатолій дуже любить рибалку. Колись він часто брав із собою дітей. Взимку вони каталися на ковзанах, поки батько терпляче сидів над лункою. А потім всі разом чистили улов і готували вечерю. Це були щасливі миті. Теплої сімейної радості, затишку, безпеки.

Чоловік будівельник за освітою, все життя він зводив будинки, мав славу хорошого майстра. Свого часу ще працював на маріупольському заводі «Азовмаш». Саме там і зустрів свою дружину.

«Я пам’ятаю, як її вперше побачив, – усміхається пан Анатолій. – Вона була на крані. Їде, така білявка, красуня…»

Та зараз у нього одна мрія – щоб закінчилася війна. Щоб можна було просто обійняти рідних. Донька далеко, за кордоном, але вони на зв’язку.

«Онучку хочу побачити… Я її вже чотири роки не бачив…» – каже чоловік, і в очах з’являється блиск.

Тепер він чекає. Чекає, коли знову зможе почути дзвінкий дитячий сміх. Коли візьме онуку на руки, як колись доньку. Коли відчує, що війна – позаду, а попереду ще є час на щастя.